З домовини встає упириця,
Вовча паща на людськім єстві,
Гострі зуби і кігті, мов криця,
Очі — темні дірки в голові.
З домовини підводиться
Велетенська — плічми до небес.
Цілий світ її лютить і злостить,
І гарчить вона, й виє, мов пес.
І стоїть вона десь на Уралі,
Але тінь її вкрила Париж,
Де міністри, від страху зів’ялі,
Прилягли до землі, як спориш.— Хочу крові! — мов з горла
Загуділо. — Сюди, барани!
І лежить обімліла Європа,
Бо Імперія встала з труни.
Це опівніч.
Налякані зорі.
Але сонце прозріє за мить.
Встаньте, люди, і серце
Ви пробийте, як хочете жить!***
