Сяяв, росами умитий, на деревах кожен лист.
У неділю на могилу йшов співати бандурист.
А назустріч бандуристу панський вискочив лакей.— Чим, — питає, — ти сьогодні розважатимеш людей?
Ти дивись, там про лакеїв не співай, не бубони,
Бо бандуру обчухраєм до останньої струни.
Бандурист подибав далі.
Зустріча його глитай.— Дам копійку.
Ти про мене щось хороше заспівай.
А як бовкнеш щось погане про персону про мою,
Я спущу собак на тебе, я хортами зацькую.
Бандурист подибав далі.
Чує — котиться ридван.
Із широкого віконця витикає пику пан.— Йдеш, — питає, — на могилу?
Знов співатимеш?
Спробуй бовкнуть щось про мене — у могилу зажену.
Бандурист побрів понуро, а назустріч поліцай:— З чим ти ходиш на могилу?
Розкажи і проспівай.
Бандурист, зітхнувши важко, відповів йому: —
Станеш збоку та й почуєш, що співатиму усім.
Поліцай спідлоба блимнув і оскалився, як звір:— Щось почую незаконне — запроторю у Сибір!
Бандурист поклав бандуру на притоптану траву.— Я, — сказав, — сліпий, незрячим сорок літ уже живу.
І не бачу, що ти, хто ти — отаман чи генерал,
Що на себе почепив ти — пістолет чи самопал.
Та нащо мені те знати?
Я бреду, як уночі.
Все добро моє — бандура та торбина на плечі.
Але знаю, серцем чую: жде на вас погибель десь,
Якщо ви старого діда ще й сліпого боїтесь.
Сяяв, росами умитий, на деревах кожен лист.
Не співав у ту неділю на могилі бандурист.
