У сутемках я слухав власні кроки —горбатий шлях щомиті підстрибав,в підошви жбухав порохом глибоким,немов відбитки руху добирав.
І храпко розчахнулись хатні двері,і прочинився наскрізно мій слух,щоб пропустити голос чийсь: — Вечерять!
Я ж не розгледів, чий то кликав дух.
Бо хата ця давним-давно забита,вже й призьбу покротили пацюки —та чий-то голос знов розлігсь сердито,немовби в сутінь виплюнув гвіздки:—
Цей голос безтілеснийживим теплом висотувавсь з легень;він в руслі правди струмував ще чесно,як тільки виблякав серпневий день.
Я їх не знав… Вони ж мене — ще з діда:возили жито Мошку в Васильків…— Вечеряти?..
Та ж щойно я
І задзижчали свердла цвіркунів —вони мені буравили той отвір,через який побачити б я змігкраїну мертвих, чорний край скорботи,де білі тіні, але чорний
Поріг переступав я нерішуче,в минуле своє тіло нахиляв..— Тобі сюди ще рано, чуєш, внуче, —почув знайомий голос
І зупинивсь: одна нога надворі,а друга заступила за поріг;імла стояла в сінях непрозора,і розпізнать нікого я не
І, розчахнувшись, мов закляк в одвірках,відчув, як тінь відхлинула назад,і пробивалась у стіні крізь діркумаленька кулька — світла
Тонюсінька снувалась павунинаі налипала щільно до лиця,і я розгледів: світиться жаринапосеред столу замість каганця.
При рівнім світлі випливли обличчя,які я бачив десь давно колись.
Вони щось шепотіли таємниче…я розібрав нарешті:
Не
І наближала кожна мить вдивляннямене до білих тіней, до снігів,до зникнення у розчині смерканняусіх минулих і майбутніх
Прикмети часу я шукав очима:кобеняків, піддьовок, личаків,а тут були обличчя ледве зриміта закипіле груддя кулаків.
І тільки голоси були знайомі:то баба Химка… А ось дід
Лиш голоси вертаються додому,і свідчать найправдивіше про час.— Вечеряти! — почув позаду
З теперішшя він покликав мене.
І озирнувся — ні душі
Поріг, мов клин, розколює мене…***
