Коли часом на вулиці
Вдову убогу, сиротя мізерне,
Що к мені руку простяга жебрачу,
В німім благанні очі к мені зверне,
Тремтить в лахмітті, босе, на морозі,
Сльотою бите й гордуванням ситих,
Огнем на серце капають ті сльози,
Той жаль голодних, нищих і невкритих.
І думаєсь мені:
Недовго, може,
Коли мене важка прийме могила,
І ти отак підеш на
О хліб просить, моя дружино мила!
І зжовкне, зв’яне те лице, що
Так любим сяйвом, щирістю ясніє,
Погаснуть очі, що сміялись к мині,
Жура зв’ялить тебе, моя надіє!
І діти наші – ох, аж серце в’яне!
Сльотою биті, босі, у лахміттю,
На сльози й горе непросвітно-тьмяне,
Як сиротята, геть підуть по світу».
І тайком я тремтячою
Остатній гріш їм ткну й гадаю:
Може,
Хтось змилуєсь колись і над
І сиротятам нашим допоможе».1886
