5 min read
Слушать

Україно моя

1Запалали огні за долиною синього неба,

Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Як росли ми ізмалку?

Скрипіла у хаті колиска,

Загасав каганець чи горіла воскова свіча.

Ти нам шлях показала, який під зірницями блиска,

І проміння багряне подібне було до меча.— Люлі-люлі, дитино, засни, мій синочку, нівроку,

Люлі-люлі, засни…— Так співали синам матері.

Ми ж виходили в ніч на закурену стежку широку,

І сестра наша, доля, вела од зорі до зорі.

Паровоз прогуде: може, з фронту вертають солдати?

Мо’, й житам квітувать?

На отаву позве сіножать?

Повертались батьки на хвилину до рідної хати,

Щоб навчити синів, як гвинтівки на бій заряджать.

Журавлі пролетіли: а може, є вісті від

Із карпатських долин, з полинових потоптаних меж?

Розкололась земля.

Наставала велика розплата.

За лужком-бережком багряніли картини пожеж.

То ішла революція в сірій тужавій

Із окопів грязьких, із-під куль на ромашкових шлях.

Гомоніли солдати: — Ми з’їли доволі шрапнелі,

Хай ще німець куштує за зритих снарядом полях.

Поминули літа.

Зацвітає Шевченкова круча.

Домни плавлять метал.

Подніпров’я колише човни.

Україно моя, напливає загрозлива

І дзюбати шуліки з чужої, як смерть, сторони.

В них на крилах не зорі барвисті, веселі, гарячі

На підкриллі в них бомби і чорні зловісні хрести.

Спостеріг я вночі: загоряються очі

І виходять полки на залізні й дубові мости.

І шуліки ті падають, полум’ям білим повиті,

Танки, димом закутані, трупом залізним лягли.

І трасуючих куль золоті розтікаються ниті.

Смерть за смерть ворогам!

На шулік вилітають орли.

Я в Дніпра запитаю:— Скажи мені, сивий Славуто,

Ти, забомблений сталлю, свинцевого звідав дощу?

І Дніпро заревів:— Мною кривду стару не забуто,

А нової наруги я вічно катам не прощу!

Та й запінився дужий, і час пригадавши Батиїв,

І німецьких зажер в вісімнадцятім літі, в бою.— Здрастуй,

Києве любий! — І каже, всміхнувшися,

Київ:— Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн, стою.

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице.

Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

То ж палають вогні за долиною синьою неба,

Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.

Україно Радянська, у світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Тільки б бачить тебе у народів привольному колі,

Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.

Із синами Росії на грізному ратному

Стій, як месниця вірна!

Хай падають ниць вороги!2Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої

Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч.

Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки,

Тільки снами не муч і невипитим горем не муч.

Я топтав кілометрів не сто, і не двісті, й не триста,

Все в похід, у похід, в небезпеки на правім краю.

Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста:— Що ж ти став, як німий, надивляйся на землю свою!

Надивляйся на землю, де сизі орли

Із могили високої в димнім безмежжі

І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла,

Я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись не міг.

Я ізнов тебе вгледжу в народів привольному колі,

Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.

Із синами Росії на грізному ратному

Стій, як месниця вірна!

Хай падають ниць вороги!3Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпізнала?

Знов прошу: озовись!

Молода і далека моя.

Може б, вітром я став, тільки ж хмар налягає навала,

Може б, співом покликать,— так де ж його взять, солов’я?

На дніпровській долині ромашка зів’яла побита.

Тополина скрипить.

Догоряє мій батьківський дім.

І не хочу я вітром лягати під кінські копита,

Соловейком співати на чорному горі твоїм.

Буду дихати, падать, рости, воювать до загину,

Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.

Я візьму твого смутку і горя важку

У розтерзане, горде, нескорене серце моє!

І піду, як Микула, пригнусь, потемнію від ноші,

Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на сліду,

Але бачити буду: цвіти зацвітають

У твоїм,

Україно, зеленім і вічнім саду;

Тільки б бачить тебе у народів привольному колі,

Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги,

Із синами Росії на грізному ратному

Стій, як месниця вірна!

Хай падають ниць вороги!4Вставай, моя рідна, розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем багаті

Веселкою в небі, барвінком у полі,

Розплатою-люттю при спаленій хаті.

Торкнусь тебе ніжно — і рук моїх

Забурха вогнем, і я вздрю опівночі:

Дитини забитої змучений ротик,

Залізом обпечені очі дівочі,

Дідівську сльозу, закривавлену з жалю,

Сорочку стару на розстрілянім тілі.

Простіть, якщо словом кого запечалю,

Далекі мої, дорогі, помарнілі!

Далекі мої, дорогі і хороші,

Я чую ваш поклик:— До кари!

До кари!

Метуть і метуть зимовії

Сніжком-зележком з посивілої хмари.

Свисти не свисти, проклятуща нагайко,

Не бачив катюга розплати такої:

У димному полі встає

І землю стрясає страшною рукою.

І тінь його віща в залізній

Випростує плечі під хмари невмиті.

Озброєні діти Залізнякові,

Ми пройдем шляхами при стиглому житі.

І прийдем до тебе, солдати-звитяжці,

У дружбі великій, в братерстві святому:

Сухар у торбинці, вода у

І зустріч сестри біля отчого дому.

Радянська Вкраїно!

Розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем багаті

Веселкою в небі, барвінком у полі,

Розплатою-люттю при спаленій хаті!5Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сина.

Он він лежить під тином, скроня злегка в крові.

І меркне зимовий вечір, утіха твоя єдина,

А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.

Чого ти журишся, батьку, що хату спалили кляті?

Брата забили в пута, сивіє, бач, голова.

Пожитки твої хороші, радості небагаті

Усе димить в попелищі і тліє не дотлива.

Іржали коні в артілі, ворота скрипіли новії,

Забрали овець і коней — кривавий слід по

І меркне зимовий вечір в далекій сивій завії,

А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.

Он ту яблуневу гілку, де снігу замети білі,

Ти сам щепив із сусідом, цвіти, мій веселий дім!— Ми знаємо, знаєм, знаєм! — кричать пеньки

Із хати, з комори, з клуні в сльозах і в горі твоїм.

Повішених вітер гойдає.

Гармата б’є опівночі.

І тліє все в попелищі: і радість, і труд, і піт.

Дивляться зорі з неба, немов замучених очі,

Немов розстріляних очі біля кленових воріт.

Не плачте, мамо, не треба, і ви не журіться, тату,

Друзі ідуть зі сходу, сурма не грає — б’є!

Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату,

І в них не вистачить крові за грізне горе твоє!1943

0
0
261
Give Award

Other author posts

Comments
You need to be signed in to write comments

Reading today

Телефонная будка
Мотивация временем
Ryfma
Ryfma is a social app for writers and readers. Publish books, stories, fanfics, poems and get paid for your work. The friendly and free way for fans to support your work for the price of a coffee
© 2024 Ryfma. All rights reserved 12+