Я кликав, та кого?
Я плакав безпричинно:з’являвся то вогонь,то холод
Хоч розрослася тина ширину уяви,але із пустотиз’являвся сміх
Вуста — то тут, то там —спалахували й
То жару пекота,то снігу білі
Все вигадка, все — сон,і плач був нереальним:піски,
Тутанхамоні спертий дух
А навздогін вуста,
Іудин поцілунок,і чаю гіркота,і простір рвався лунко.
Вишневий ґлей сочивсьпо тріщинах у часі:душею присмоливсьдо тебе я, та в страсірвонувся, поволікпо рейках за собоюнаповнений засіквокзальною юрбою,що реготом зайшлась,глузуючи із мене:— То він долає
Тим потягом шаленим!
Він кружеляє самна колесі стрімкому:мелькоче тут і таму часі круговому.
То біля пірамід,то в катакомбах Риму, —який сферичний світ,поза яким незримоіснують вічно ті,хто серце поїть світлом,але шляхи круті,і зміни непомітні:то Рим, то Вавилон,то Карфаген безлюдний, —який солодкий сон,який він непробудний.
Бо там камінням б’ють,там — стрілами, тут — шротом,і топлять в каламуть,і руки в’яжуть дротом.
І ти при згубах скрізьбула присутня, люба,я чув то холод сліз,то обпікали
І кликав — та кого?
І плакав безпричинно.
То схоплювавсь вогонь,то — холод
І ти то тут, то тамнезримо і
То клятва на вустах,то поцілунок
І не збагну метиколоверті, всезнавче;тут чути сміх густий,а там хтось гірко
По колу стрімголовмчу небом вертикально,кров відхлинає зновіз мене в тінь
І голос відхлинау клич, що зрів віками.
Гукаю, та лунасвистить слідком, мов
Я ще хутчій кручуте колесо — до млості,і каменем лечурозпеченимкрізь простір.
Тікаю?
Чи женусь?
Гукаю?
Чи зрікаюсь?
Спинитися
Все сплю — не прокидаюсь…***
