Тиху задуму вечірнююнапрасна буря розвіяла.
Білу чуприну розтріпавши,сивії брови насупивши,з чорних очей розсипаючито блискавиці палючії,то градовиння холоднеє,гналась вона навісна.
Перешуміла.
Та досі щесльози важкі ронить дерево,бережно-тихо спускаючиз віття на віття і в
Сумно по гаю осиковімтіні блукають похилії,тіні від хмар дощових.
Місячним світлом переткані,
Наче серпанки жалобнії,між деревами спиняються,стовбури білі, тоненькіїв тузі німій обіймаючи,стовбури тихо тремтять.
Страшно дивитись, як сунутьсятії серпанки без постатів,сліпо непевними рухами,наче тіла без душі.
Сунуться марища й журятьеятою журбою нелюдською,що як людину оплутає,то заморозить всю кров.
Сумно в гаю заспокоєнім,вогкою ніччю придавленім,жаско не так перед бурею,як після бурі з нудьги..
Зелений Гай
