Від сонця свят і непогоди буднів,
Щоб не змінилися безцінні фарби,
В твою скарбницю я складаю скарби,
Які дає мені моє полуднє.
Скарбницю ту ти залишив безжурно,
А я сховала у глибокий спокій,
Де інших пристрастей рвучкі
Її не змиють у годину бурну.
Приходять люди й золоті
Несуть за скарби, що господар кинув,
Та я не хочу за найвищу
Віддати те, чим володіє привид.
Так часом хтось, у невимовній вірі,
Яку не вбити ні рокам, ні втомі,
Пильнує квіти у порожнім
І сум кімнат самітним кроком
Перед вікном шумлять, шумлять
І захід сонця — мов кривава рана,
І на столі розкрита книжка Пана,
Що, може, не повернеться ніколи.
